фото!

Коментар до фото.
На фото депутат Канівської міської ради Майстренко М.Г. Уродженець села Полствин Канівського району. Людина розважлива. Він не прихильний до поспіху, як і всякий мудрий селянин.
Успішний канівський підприємець. Має по місту кілька магазинів. Їздить на пошарпаному «Жигулі». І це не понти. Не любить бундючності. Комунікабельний, привітний, як і його брат Іван Григорович, партнер по бізнесу.
Любить Землю. І не цурається роботи на землі. Весною, першого травня засадив з дружиною ділянку картоплею. Тепер, якими б не були результати виборів у Верховну Раду України, якою б не була осінь та зима, а Майстренко буде з картоплею – оце однозначно. І це стабільно, як і саме життя.

САША, КОЛИ Я ВАС ВПЕРШЕ ПОБАЧИВ, ТО ПОДУМАВ, ЩО ПЕРЕДІ МНОЮ НЕНОРМАЛЬНИЙ

Фоторепортаж
Найперше, я відразу ж хочу перед вами вибачитися на те, що назвав вас нехорошим словом. А якщо глянути на справу з іншого боку: якби я подумав і не сказав, то гадаю, що схитрив би щодо вас. Покривив душею. А цього я якраз і не хочу. Про це в нашій розповіді.
Перша наша зустріч була такою. Сидимо ми з Василем Івановичем Зубком, власником знаменитої у Каневі “Євразії”. Про щось своє говоримо. Раптом відчиняються двері і шумно заходить такий – собі чоловік: у довгій вишитій сорочці, яка, як мені здалося, з натурального старовинного полотна. А старе полотно товсте. Знаю, бо мені у спадок дісталася така ж сорочка, якій років 200 і не менше. Кроєна моя сорочка від руки і зшита вручну. Підперезаний вишитим різнофарбним поясом. Такі ж на ньому були штани і капці, плетені, здається, з рогози. За вікном було градусів 20 морозу. Тепер уявіть наш із Зубком стан… У такий момент і не такі можуть думки зародитися. І це ще не все. Мені відразу ж захотілося розпрощатися із Зубком. Зараз цей здоровило почне нас бити, – спало на думку. Глянув на Зубка і здалося що і він те ж саме думає. Так я тут був за гостя, мені раптом захотілося розпрощатися із хазяїном. Кинув поглядом на вихід. Прохід був вільним. Користаюся цієї можливістю. Але ж і Зубка шкода. Виходжу за двері. Неподалік стояв стривожений гурт жінок – продавців. Видно з усіх поверхів збіглися. Все це відбувалося в магазині «Євразія». На мене спрямовані стривожені погляди. Кажу їм ніби весело: «Ще не ріже, але Василя Івановича треба якось визволяти». Найхоробрішою виявилася товарознавець Світлана. Набравши рішучого вигляду, вона мовила товаришкам: «Якщо почуєте шум, то викликайте міліцію». І відчинила двері…
На стоянці напроти магазину стоїть джип і з кабіни голосно співає програвач. Я відразу ж подумав, що це цього машина. Ще раз глянув на вікна, за якими мав бути Зубко з тим чоловіком. Бачу, що з вікна ніхто нікого не викидає і подався у своїх справах.
Через кілька місяців, здається, у травні мені, редактору зателефонував якийсь чоловік і запросив у гості, на півострів за Пекарями, як він сказав. Подумав, якийсь багатенький чудить. Поїду, бо ні разу там не був. Далі пропущу не суттєве і почну з того, що ми з Сашком Коржовим на «Ниві» їхали довгенько до того півострова. Довго, то одне, але там така була польова дорога, що по ній проїхати – то вбити машину. Старенька наша «Нива» виявилася витривалою. Та і на півдорозі не хотілося зупинятися. Скільки часу ми їхали, вже і не скажу. І таки потрапили у тупик. Та і далі була вже лише вода.
Відчиняємо двері і відразу ж поринули у незвичайний світ звичайних реальностей. Це було наметове містечко серед зеленого і водного розкішшя. По містечку снували молоді люди. Тут же, здається, на пеньку два інтелектуали щось шукали в Інтернеті через ноутбук. Інші поралися біля наметів, а ще інші просто з цікавістю дивилися на нас. Сторожко дивилися на Дніпро кілька навощених спінінгів.
І взагалі, все тут
не нормальне!
На деревах плакати – заклики. Ласкаво просимо: “ХРЕЩАТИК”! Will kommen. Welcome! Правила поведений: Живи и делай всё по совести и с любовью к ближнему и к матушке природе! Все люди братья и сестры! Делай добро, а не бабло! Любовь вместо денег! Можно вытащить человека из грязи, но грязь из человека нет! Мені, власне, підходять ці правила життя. Але вони якісь не нормальні. Ми ніколи не вчили таких правил ні у школах, ні в університетах. Але вони мені чомусь подобаються. Може і я не нормальний? – Я цього й не знав.
Отже ми з малим Коржовим потрапили у незвичайний літній табір. Все тут якось не нормально. На шкурочку замість нормальних носків висять ненормальні сковорідки, м’ясорубка У окремій палатці – величезний екран телевізора. Меблі, виготовлені з дерева, сушняку, який тут роками валявся і гнив. Ноутбук – на спинці одного з крісел, яке вирубано з колоди, на деревах картини якихось індійців, отаманська булава на дереві і тут же прикріплена нагайка, а поряд ніби щойно зроблений на дошці герб України – Тризуб, під ногами футбольний м’яч, чорна футболка розп’ята – сушиться, керамічні келихи різної конфігурації на колоді. Віддалік якісь барильця дубові. Ми тут були більше півгодини, обходили весь табір і що зауважили: ніде не те що пластикової пляшки у кущах, недопалка цигарки не побачили. Це також ненормально. Якщо взяти до уваги, що ця компанія тут живе більше місяця.
Що тут роблять ці люди – хлопці і дівчата з Канева. Декого з них знаю давно. Що їх об’єднало, зацікавило. Я думаю сама ненормальність. Кому б не хотілося подалі від остогидлої квартири, пожити в таких ненормальних умовах , де Рось впадає у Дніпро. Признаюся, багато красивих місць бачив по Дніпру, а щоб таке… Щось тут від раю. Це залишок первісної природи, яку не встигли загадити люди. Хоч, як мені розповідали жителі цього наметового табору, коли вони приїхали сюди, то це місце нагадувало звалище: пляшки, пластик і все інше. Ніде ногою було стати. Тож почали з того, що засукали рукава і кілька днів весь непотріб зносили у купи. А потім той, ненормальний чоловік звернувся до директора підприємства «Верес», що неподалік маслозаводу, до ненормального Гриневича, який дав вантажну автомашину і залишки цивілізації вивозили мало не день. От тепер і скажіть, яка нормальна людина буде цим займатися чи навіть перейматися!
Олександр Григорович Весса
Але я не про це – я ще раз пережив шоковий стан – нам назустріч ішов той, не нормальний з ножакою при поясі. Та ж сорочка полотняна, ті ж штани. Правда на ногах нічого не було. Літо. Широка посмішка на всі 36. Я зрозумів, що це він мені телефонував і запрошував на півострів у Хрещатик. І посмішка – для мене і Сашка Коржова. Я тоді нічого не сказав про ту незвичайну зимову зустріч.
Знайомимося. Олександр Григорович Весса. Я його, власне не знав до цього, але судячи по його розмові, по тому скільки відомих канівських прізвищ він мені встиг назвати, зробив для себе висновок, що Весса знає мало не половину жителів м Канева. Хоч його аборигеном не назвеш. Це його, коли інші німці (Олександр німець по крові) виїжджали в Німеччину з Казахстану, потягло в Канів. Жінка цьому причина. Елена Перевєрзєва. Олександр називає інші прізвища: Олена Дорофеєва, Володя Онищенко, Катя Макаревич, Геннадій Мухін, Паша Охріменко, Тертичний Володя… Це вони задавали тон в житті канівської молоді в далекі 80-ті роки. Олександр Весса по натурі неспокійний, непосидючий. Таких тоді називали культ масовиками. Це він, у душі моряк, першим у Каневі поставив на воду яхту “Діана”. Володя Карасьов мав тоді два яла…
… Він працював у знаменитому «Закордоненергобудмонтаж», де мріяли працювати кожен другий житель міста. Праця на цьому підприємстві відкривала перспективу потрапити на роботу в Сирію, Іран… Весса, як і всі стояв в черзі на квартиру. Був 42-й в черзі. Тоді перед Каневом замайоріла перспектива – з великою, як для такого містечка економічною Промзоною. Мали на Лівому березі будуватися кілька великих підприємств. Лише уявіть на мить. Це була тоді фантастика. А зараз просто нереальність. Та появився РУХ і забалакали проект століття. Рухівці їздили на прийом до керівника Уряду України Масола. І той перелякався. Наробив у штани. Канівчани вкотре проспали. Канів втратив перспективу. Про яку через 20 – 25 років старожили Канева шкодують. Пізніше, коли Весса переїде жити в портовий Гамбург (Німеччина), з квартирою у Каневі не вигоріло, про що він із сумом в очах згадує до цього дня, там повториться ситуація з промзоною. Габрургці будуть виступати проти, але колектив великого консорціуму «Айрбус» таки відстоїть промзону, де тепер працюють 17 тисяч місцевих жителів, де знайшлася робота і Вессі.
Кілька місяців Олександр живе у місті своєї юності – в Каневі. Про це він каже так: »Я ще не вернувся у Канів, Тут я у відпустці». Остання інформація з Хрещатика: Весса поїхав у Гамбург. Має ось-ось приїхати знову в Канів. На Канів у нього є плани. Він хоче всерйоз зайнятися вихованням молоді. Для цього має намір відвоювати для Канева колишній піонерський табір «Гайдарівець», для старших створити кращий в Україні парусний клуб. І взагалі, у нього плани по характеру – як у Наполеона. До всього він не стандартний. З його впертістю…
Єлена Перевєрзєва вчителює у школі –інтернат у Гамбурзі. Отаке життя: нормальних і не нормальних.
Андрій ЗЕЛЕНЕНКО,
головний редактор газети “Час Пік”

Канів «достойно» підготував спортивні споруди до Євро-2012…

У свій час губернатор Черкащини, найближчий друг родини Президента Віктора Януковича Тулуб Сергій Борисович подбав, щоб Канів було включено у програму підготовки України до прийняття фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Розрахунок, очевидно, був на те, щоб скористатися доброю нагодою і невеличке містечко Канів, але з великою, на всю державу Чернечою горою, можна було підтягнути до якогось рівня, повирішувати чимало нагальних проблем міста.
10 червня у Києві, на головній футбольній арені держави відбудеться відкриття цього надзвичайно масового свята Великого Футболу. Але для нас це свято перемішане з гіркотою полину. Місцева влада так і не скористалася ні на йоту цією можливістю. Від Євро -2012 Каневу не перепало ні копійки, якщо не брати до уваги нового автовокзалу( і старий був не гіршим, – автор) та геліокоптерного майданчика під Пекарями, який Каневу потрібен, як п’ята нога коневі. Місцева влада…, скромно сказано,… вся вина за це покладається конкретно на міського голову Віктора Ніколенка, який не «прочувствовал» ситуації. У той час, коли треба було вибивати кошти для Канева, він по індичому надував щоки і стежив, щоб ніхто чужий не потрапив в садівничий кооператив «Дніпровські сади», та по чотири рази на місяць збирав безглузді позачергові сесії міської ради.
Все. Часу немає. Канів опинився в такій “жо.і”, що соромно його людям показати.
Чи може Віктор подбав, щоб Канів мав достойні спортивні споруди до такого свята? Тут таке робиться, що берись за голову і тікай подалі…